Няньо із Зібертом

Нянько ай син

Красний сонячний динь ранньої осені. Батько з сином посідали на лавицю на набережній Ужгорода из фляшками в руках: перший из Зібертом, другый – из Спрайтом. На протилежному березі річки коло мосту якийсь дідо пасе стадо: єдного цапа тай три кози. Малий як зачарований позерат на вто пару хвилин, дале питаєся:
- Няню, пак нашто цапови роги?
Отиць глитнув пива, випулив очи тай муркнув:
- Пуйди го зазвідай.
Дітвак якийсь час обдумовує відповідь, нарешті обзиваєся:
- То майже затичкы, обы му мозги не повипадовали. Няню, а цап вонячий, ге?
Батько зчудовано глипнув на сина, тай совітує:
- Пуйди го попахай.
Синок упят мало ся задумав, айбо скоро виголошує свуй новый вердикт:
- Се майже завто, ош вун не моєся тай вічно лепавый. Няню, а кулько в цапа жін?
Няньо верже порожню фляшку з пива у смітник і видає чергову мудроту:
- Пуйди почитай му в пашпортови.
А пак обертаєся до малого, пудоймає перста ід горі тай так по-учительському:
- Видиш, сыне, коби не твуй няньо, тко би тя, тумана небесного, навчив розуму?